Публікації

Дитинство з інвалідністю в Чернівецькій області: З чим зіштовхуються батьки та їх особливі діти. Частина 2

Зараз у Чернівцях майже 80 дітей на інклюзивному навчанні у садочках. Це набагато більше, ніж минулого року (у 2018 було більше 20 дітей).

За два роки, відколи закон про інклюзивну освіту працює і відколи про інклюзію багато говорять, ставлення до дітей з інвалідністю чи особливими освітніми потребами дуже змінилося. Такі хлопчики і дівчатка нарівні з усіма ходять в садочки і вчаться у школах. Соціалізація дитини має починатися якнайшвидше – кажуть фахівці. Бо ніякі педагоги, ніякі методики не дадуть дитині стільки, як живе спілкування з іншими дітьми і не підготують їх до життя у соціумі. Про соціалізацію та інклюзію на власному досвіді ми поговорили з батьками двох хлопчиків. Оксана Драчковська виховує Назарчика, він пересувається на візку, йому 10 років і він на індивідуальному навчанні. В Олени Зарубайко – син Тарасик із синдромом Дауна,  йому 9 років, і він навчається в інклюзивному класі, 1 клас.

До слова, Оксана Драчковська – журналістка та письменниця, недавно навіть презентувала дитячу казку «Зайчик-нестрибайчик та його смілива мама». Книжка орієнтована на всіх діток, аби вони вчилися нормально сприймати своїх ровесників, які не можуть самостійно пересуватися.

«Ми вирішили, що дитячий садочок – найкраще для сина»

Сьогодні більшість батьків дуже активно підтримують інклюзивну освіту. Є навіть такі, що ще пару років тому буквально вигризали право і можливість дитини з інвалідністю чи особливими освітніми потребами вчитися у класі з усіма. Фахівці кажуть, інклюзія має починатися із садочка.

Олена Зарубайко,  мама Тарасика, розповідає, чому вирішили із чоловіком, що дитячий садочок – найкраще для дитини.

«Особисто я  жодного разу не стикалася з несприйняттям поза межами дому, — каже вона. —  Але не можна казати, що з цим не стикаються інші. Чому  у нас немає культури в соціумі? Бо люди з інвалідністю, з генетичними захворюваннями, вони були закриті, і побачити їх на вулиці це  було щось страшне. Інклюзія – це про рівність і розуміння, що всі рівні і бути іншим  — нормально».

Сину Олени Тарасу 31 грудня буде 9 років. Він навчається у  1 класі.

«Я думала, що батьки однокласників Тарасика будуть проти, — зауважує Олена, — але з їхнього  боку була тільки підтримка. До того, як піти в садочок, ми ходили в реабілітаційний центр,  завжди займалися  і зйамалися з  логопедом, іншими спеціалістами.  Але ми з чоловіком працюємо. І прийняли рішення, що сину більше користі буде від дитячого колективу. Діти тягнуться один за одним, повторюють, щось разом роблять. Якби не садочок, Тарасик не засвоїв би такі навички, як  одягатися і роздягатися самостійно, ходити в туалет…

У школі ми в інклюзивному класі, є асистент вчителя. Розвиток сина відрізняється, він розвивається повільніше. Він вчиться у класі з усіма, але за своєю окремою програмою, Тарасу трішки більше приділяється уваги. Нам дуже пощастило з асистентом вчителя. Його першочергове завдання – скажемо так, штовхати  Тарасика до дітей. Вона максимально залучає дітей, скидає мені фотки, як вони на перервах спілкуються.

У громадській організації  «Миле сонечко»  ми все обговорюємо,  і мами кажуть, що у Чернівцях проблем з інклюзією не багато. В області трохи інша ситуація, часто відмовляють взяти дитину до школи і батьки там необізнані. То ми допомагаємо мамам з районів».

Олена Зарубайко додає:

«Син майже у 3 рочки пішов у садочок. Він 5 рочків був у дитячому садочку. І  фізіологічно,  і психологічно він відстає від своїх ровесників. У  8 років він  був готовий до школи. Роль садочка – величезна,  спілкування відіграє основну роль. Соціалізація і інклюзія – це коли має бути повне  включення дитини у соціум».

«Нам треба, щоб працювали закони»

Оксана Драчковська каже, що цього начального року син завершить 4-й клас, а в 5-й клас вже будуть пробувати піти у школу:

«Ми в садочок не ходили.  А індивідуальне навчання у нас від самого початку. Власне, коли ми йшли до школи, то нас ще не дуже питали. Тоді це вирішувала медико-педагогічна комісія. І вони вирішили, що індивідуальне навчання.  Я думаю, що якби я дуже наполягала, то вибила би інклюзію. Але який сенс в інклюзії у  школі №14, де взагалі ніякої доступності?.. Це одна з найнедоступніших шкіл у Чернівцях. Ми вибрали її, бо це нам найближче. Назарчик числиться у класі, ми вчимося у конкретному класі, просто вчителі приходять додому. Більше того, наш клас на третьому поверсі.  Мені розповідали, що була історія в Ізраїлі. Здоровий хлопчик травмував голову і отримав тимчасову інвалідність, причому він ходив, і його клас з верхнього поверху перенесли на перший, спеціально для цієї дитини. У нас таке взагалі ніхто не розглядає. Теоретично ми можемо ходити до вчителів, але на практиці як?  Там і до школи не потрапиш, я у принципі знаю як це зробити,  у мене вже досвід величезний,  вмію по сходах візок і спускати,  і піднімати, але це дуже важко. Я весь час веду переговори з директором нашої школи і він просто не хоче, я стверджую,  не хоче цим займатися. Коли ми записалися у 1-й клас, я принесла посібник з архітектурної доступності шкіл, де все розписано, нормативи, як це робити, який має бути пандус. Нуль реакції…

Я би хотіла, щоб Назарчик вчився в інклюзивному класі.  Більше того, у нас просто немає іншого виходу, тому що 5-й клас —  це різні вчителі, і навряд чи стільки вчителів будуть до нас ходити, і він буде відставати. Він і так відстає, бо це індивідуальне навчання, воно слабеньке. Нам треба вкінці цього навчального року заявитися, що ми хочемо на інклюзію і вимагати забезпечення,  і вони  зобов’язані забезпечити. Я ще не з’ясувала, що в них з обов’язками асистента. Чи буде асистент фізично сина супроводжувати, бо він  сам не пересувається, чи буде допомагати  сходити в  туалет. Будемо пробувати. Хто як не ми – треба показувати приклад».

Оксана додає, що у нас 98 відсотків мам здаються зразу, як тільки дізналися, що дитина з інвалідністю. Каже, взяти  для прикладу тих самих активістів, які займаються доступністю, вони на інвалідних візках, а мам, таких як  Оксана,  немає.

«Певною мірою нам зручне  індивідуальне навчання, — каже мама Назара. —  Ми в домашній обстановці. Але я  розумію, що треба із зони комфорту виходити. Що дитині потрібен розвиток. Йому не бракує комунікації порівняно з іншими дітьми. Але  треба вчитися в колективі.

Завдяки тому, що інклюзія в інформаційному полі дуже активно обговорюється, ставлення людей таки змінюється. Але це не означає, що всі прониклися, так би мовити, у  глибину. Але нам не треба, щоб за нас вболівали, нам треба, щоб працювали закони. І щоби громадяни підтримували нас у тому. Все».

«Вчитель може скосити всі гострі  кути»

Наталя Наход, директорка Чернівецького  інклюзивно-ресурсного центру №1 на запитання, як діти,  які вчаться у класі з дитиною, яка є на інклюзії, сприймають таких однокласників, відповідає:

«Чим менше ми у школі та садочках робимо акцент на тому, що дитина з певними особливими освітніми потребами, тим менше ці потреби помічаються у цієї дитини. Завжди діти відносяться до таких дітей нарівні. І діти ніколи не відокремлюють дитину від колективу. Це тільки доросле нашарування. Доволі часто у нас непогано спрацьовують педагоги, і якщо так є, то у класі, у дитячому колективі проблем не буде. Так, ми не зможемо уберегти ту дитину, що хтось іншим дітям дома на неї щось не скаже. Але коли на це не робляться акценти, діти доволі швидко забувають,  що було сказано. У нас у Чернівцях не було  такого випадку, щоб таких дітей однокласники цькували. Було таке, що  дитині на інвалідному візку допомагали всі у класі».

Психологиня Алла Гончарова-Чагор додає:

« У кожному садочку і школі є соціальна та психологічна служби, і  вони ведуть просвітницьку роботу. Це різні заходи, батьківські збори…. Наша мета —  не акцентувати, що дитина не може, що у неї обмежені можливості. Ми кажемо, що у кожної дитини є певні особливості, є творчі нахили, здобутки. І немає різниці, чи є фізичні вади у неї. У нас всі діти мають свої особливості.  Справді, тут ми можемо говорити про роль  вчителя. Вона  у дітей в початковій школі велика.  Багато залежить від нього, в тому числі, як він реагує на скарги батьків. На все нове у суспільстві є  опирання, і на інклюзивну освіту теж. Батьки дуже боялися, чи дитина не заразиться якимись негараздами від тієї дитини. Але це, швидше, страхи батьків і не дуже хороший  їхній досвід, який  вони колись отримали у своєму житті. Якщо вчитель достатньо професійний, то він вміє скосити, як то кажуть, всі гострі кути. Як показує закордонний досвід, хто приїжджає каже, там так багато людей з інвалідністю. Їх не більше, ніж у нас. Просто у нас такі люди не можуть так користуватися поза домом доступністю.  Там все більше підлаштовано під таких людей. Але радує,що в нас зараз на обаштування такої  доступності видіяються кошти, про це говорять».

Наталя Наход каже, в інклюзивно-ресурсний центр приходять батьки, які хочуть соціалізувати свою дитину:

« Ми не дивимося на інвалідність дитини – чи вона є чи ні. Ми дивимося на розвиток дитини на даний час і на її можливості. Щоб знати,  з чого починати, щоб їй було найлегше  навчитися спілкуватися з дітьми. Як ми вже побачили, найкращий варіант інклюзії – це дошкілля, коли дуже багато дітей перед школою можна підняти на той рівень, що вона спокійно піде до школи разом з іншими дітками. А коли батьки  дають одразу в  школу, стикаються із труднощами. Бо час трішки втрачений, дитина не має досвіду спілкування з такого віку дітьми».

У Чернівецькому інклюзивно-ресурсному центрі №1, що на вул. Міцкевича 5,  працює більше десяти фахівців. Батьки без жодних направлень можуть приходти сюди на консультацію.

«А вже звідси   ми можемо переорієнтувати до більш вузьких спеціалістів, —  каже Наталія Наход. – Приходять також на  комплексну оцінку – тоді працює практичний психолог і всі необхідні фахівці. Відтак ми можемо рекомендувати навчальну програму, за якою дитина може перебувати і навчатися в інклюзивному класі. Є ще один напрямок нашої роботи: коли ми працюємо у рамках корекційно-розвиткових послуг, за відстуності у навчальному закладі певного  такого фахівця».

Алла Гончарова-Чагор підсумовує:

«Якщо підвищується загальний рівень культури, то і ставлення до людей з інвалідністю і людей похилого віку та інших людей теж підвищується. Це показники, які свідчать про розвиток суспільства».

Цікаво, що….

Журналістка та письменниця Оксана Драчковська презентувала цього року на Форумі видавців у Львові та у Чернівцях свою дитячу книжку – інклюзивну казку «Зайчик-нестрибайчик та його смілива мама». Минулого року цей твір отримав спецвідзнаку на міжнародному літературному конкурсі «Коронація слова». Це книжка про те, як навчитися дітям сприймати особливу дитину.

«Зайчик-нестрибайчик та його смілива мама» — це автобіографічна історія-казка для діток про себе та свого синочка Назарка, який із самого народження є дитиною з інвалідністю і не може ходити. Мама Оксана щодня веде боротьбу за краще майбутнє для всіх особливих людей, для Назарка.

Казка розповідає діткам, що не всі люди однакові, як не варто здаватися, коли важко і як жити в цьому світі, який, здебільшого, призначений для звичайних людей.

« До написання книжки мене підштовхнув один випадок,- розповіла Оксана Драчковська. –Коли ми пішли з Назарчиком записуватися до школи, на перерві вийшли діти і буквально оточили Назарчика. Вони задавали масу запитань: «А чому він такий», «А чи він сидить?», «А чи це лікується, чи це не заразне?»… Я запитую: «Діти, ви ніколи не бачили такої дитини». Вони відповіли: «Ні». Я довго думала, що робити, може, якусь методичку видати. А потім згадала, що я письменниця. Моя співавторка – родичка, теж Оксана Драчковська. Вона ілюструвала книжку, і ці ілюстрації просто чудові».

Таких інклюзивних книг, як «Зайчик-нестрибайчик та його смілива мама» мало, а то й майже немає в Україні. Педагоги, які були на презентації, зауважили що така книжка має бути у бібліотеках обов’язково.

«У випадку порушення прав людей з інвалідністю, Ви можете звернутися до Громадської організації «Чернівецьке об’єднання «Захист» листом за адресою: м. Чернівці а/с 1151, телефоном 0960165979 (Viber/WhatApp/Telegram), електронною поштою: cvzahyst@gmail.com, Іnstagram: zahystcv, Facebook: zahystcv.

Ця стаття є однією із 15 публікацій, які створені в рамках серії публікацій на тему захисту прав людей з інвалідністю «Розвиток інклюзивного суспільства у Чернівецькій області». Повний список і посилання на статті:

Чи доступна вища освіта людям з інвалідністю та людям з особливими освітніми потребами?

Що змінила інклюзивна освіта у школах?

БУТИ МАМОЮ ОСОБЛИВОЇ ДИТИНИ. ІНТЕРВ’Ю З ТЕТЯНОЮ Д’ЯЧЕНКО

«Знайшли заняття для душі» Спорт для людей з інвалідністю часто стає можливістю реалізувати себе. Частина 1

«Знайшли заняття для душі» Спорт для людей з інвалідністю часто стає можливістю реалізувати себе. Частина 2

Значення сім’ї для людей з інвалідністю: як зустріти партнера і як не втратити. Частина 1

Значення сім’ї для людей з інвалідністю: як зустріти партнера і як не втратити. Частина 2

Дитинство з інвалідністю в Чернівецькій області: З чим зіштовхуються батьки та їх особливі діти. Частина 1

Дитинство з інвалідністю в Чернівецькій області: З чим зіштовхуються батьки та їх особливі діти. Частина 2

Чи важко влаштуватися людям з інвалідністю на роботу і скільки таких людей у нас працює?

НЕДОСТУПНІ ЧЕРНІВЦІ. ІНТЕРВ’Ю З ЛЮБОВ’Ю СВІРІДЕНКО ПРО ПРОБЛЕМИ ЛЮДЕЙ З ІНВАЛІДНІСТЮ

БЕЗ ПАНДУСІВ, ЛІФТІВ ТА ОГЛЯДОВИХ КАБІНЕТІВ. ЧИ ДОСТУПНІ У ЧЕРНІВЦЯХ МЕДЗАКЛАДИ ДЛЯ ЛЮДЕЙ З ІНВАЛІДНІСТЮ

НАСКІЛЬКИ ДОСТУПНА ТРОТУАРНА МЕРЕЖА У ЧЕРНІВЦЯХ ДЛЯ ЛЮДЕЙ З ІНВАЛІДНІСТЮ. ФОТО

ЕКСТРЕМАЛЬНИЙ ВИД СПОРТУ. ЧИ ДОСТУПНІ У ЧЕРНІВЦЯХ ТРОЛЕЙБУСИ ДЛЯ ЛЮДЕЙ З ІНВАЛІДНІСТЮ

«НЕ ГРАЙСЯ З НЕЮ». ЯК У ЧЕРНІВЦЯХ СПРИЙМАЮТЬ ЛЮДЕЙ З ІНВАЛІДНІСТЮ. ФОТО

Ця стаття та серія публікацій створена в рамках реалізації проєкту «Захист прав людини у Чернівецькій області», який реалізує ГО «Чернівецьке об’єднання «Захист» за підтримки IM Swedish Development Partner.