Щоденна робота Максима Барбанова — ремонт та адаптація колісних крісел під потреби людей з інвалідністю і, при необхідності, надання базової емоційної підтримки. За плечима чоловіка спортивне минуле і участь в турнірах з баскетболу на візках, сьогодні ж він працює у львівському навчально-реабілітаційному центрі та підбирає зручні на комфортні візки для своїх клієнтів.
Для них Максим не просто фахівець із ремонту, який допоможе комфортно почуватися у власному візку, а й людина, що поділиться власним досвідом адаптації до нових умов життя. Сам чоловік ось вже близько 12 років пересувається на інвалідному візку і вважає, що це «допомагає» йому краще порозумітися з людьми, які теж мають інвалідність. «Такі люди бачать в мені рівного собі і зовсім по-іншому сприймають сказане мною ніж тоді, коли звичайна людина щось пояснює своєму співрозмовнику, який пересувається на візку», — пояснює майстер.
Важливо, щоб людина з інвалідністю зрозуміла, що її теперішній фізичний стан — не кінець, а, можна сказати, тільки початок нового життя, вважає Максим та демонструє це на власному прикладі. Найголовніше в подібній ситуації — правильне сприйняття нового стану свого організму та добра підтримка з боку небайдужих. І це його історія про те, як правильно підібрати візок, в т.ч. для українських ветеранів, та водити автомобіль на ручному керуванні.
Соціально відповідальна робота
У Максима Барбанова дуже важлива й потрібна робота. Ось уже близько трьох років молодий чоловік працює у львівському навчально-реабілітаційному центрі «Джерело» і займається ремонтом та адаптацією колісних крісел (або як їх зазвичай називають в побуті інвалідних візків) під потреби людей з інвалідністю. Серед його клієнтів зараз досить багато ветеранів — учасників АТО зі львівського військового госпіталю і, каже чоловік, інколи допомога з підбором чи ремонтом крісла колісного не менш потрібна ніж підтримка словом.
Ремонт, адаптація конкретного візка під потреби людини і його обслуговування у побутовому плані — ті речі, якими він займається щодня: «В майстерні я постійно ремонтую візки або адаптую їх під клієнта. Ремонт різний буває: від простішого болта до перешиття сидіння, ремонт ходової частини чи заміни підшипників покришок. Тобто, в принципі, великий спектр роботи», — уточнює Максим.
Особливих складнощів у такому занятті немає, каже чоловік. Хоча на початку, коли він тільки влаштувався, важко було розібратися зі всіма складовими частинами візка, що потрібно та на якому етапі робити. Але, каже, після проходження курсів і досвіду ремонту все стало на свої місця, хоча й навчання теж було непростим. «Тепер просто бачу як людина сидить, [запитую] що їй потрібно, як адаптувати і відрегулювати візок — і все простіше. Це вже прийшло з досвідом», — додає пан Барбанов.
Можливість допомагати іншим
Максим як ніхто розуміє потреби свого клієнта, бо уже близько 12 років теж пересувається на інвалідному візку. Травму він отримав після залізничної аварії і дуже добре пам’ятає, наскільки важливою в такій ситуації є підтримка небайдужих людей. Йому самому свого часу дуже сильно допомогли рідні та близькі, в т.ч. тітка Зіна Масіян. Якби не допомога, як фінансова, так і моральна, то, можна сказати, пропав би, каже чоловік. Період адаптації, пригадує, перші кілька років був непростим через те, що потрібно було по-новому переосмислити життя.
Долучитися до роботи з ремонту крісел в реабілітаційному центрі його запросив давній знайомий, який і розповів Максиму про вільне місце у майстерні. Пам’ятає, спочатку подумав, що спробує попрацювати і побачить, що з того вийде — та так і залишився на постійно. Про свою мотивацію пан Барбанов каже так: «Подобається працювати руками, а коли бачу, що людина задоволена моєю роботою, то це і мені самому приносить велике задоволення».
Зазвичай до нього, каже, звертаються люди, які вже деякий час пересувалися на візку і розуміють, що їхні тіла повністю не відновляться і вони не зможуть повноцінно ходити. В основному такі клієнти запитують не тільки з приводу підбору самих крісел, а й про те, як можна отримати візок через державне фінансування, на який соціальний захист взагалі вони можуть розраховувати тощо. «Візок безкоштовно, щодо іншого теж підказую», — уточнює фахівець.
Колісне крісло під конкретні потреби
На Facebook-сторінці Максима можна знайти багато фото з його візитів до лікарняних палат військового госпіталю. Туди, каже, він зазвичай приїжджає на прохання волонтерки Наталії Аристової про допомогу для ветеранів. Все як зазвичай: відремонтувати візок або зняти антропометричні дані для підбору крісла колісного тощо, розповідає майстер. Тут важливо розуміти також, як адаптувати крісло під потреби тіла конкретної людини і забезпечити їй комфортні умови пересування на візку.
На наше запитання, як взагалі відбувається підготовка крісла для конкретної людини, пан Барбанов відповідає, що це тривалий і непростий процес. «Коли я знайомлюся з клієнтом, одразу дивлюся, як він пересувається, які його фізичні можливості і уже розумію, що йому потрібно. Потім проводжу різні заміри: ширини сидіння, довжини стегна, довжини гомілки, висоти спинки — і підбираю оптимальний варіант по розмірах візка. Вже потім, коли такий візок знайти, його можна адаптувати під конкретні потреби і удосконалити за особливими побажаннями клієнта. Також час від часу треба бачити самого клієнта, щоб спершу розуміти його фізичні можливості», — розкриває деталі своєї роботи Максим.
Що ж до ремонту, то там теж бувають дуже різні обставини. Інколи виникає ситуація, що в мене немає потрібних запчастин, тоді зазвичай треба попереджати, що буду шукати і на це вже треба трохи часу, розповідає фахівець.
Дорога на роботу і власний автомобіль з ручним керуванням
Коли Максим тільки почав працювати у майстерні реабілітаційного центру, то, згадує, важко було добиратися на роботу автобусом чи трамваєм, особливо в зимовий період. Здавалося б, невелика відстань — всього 3 км, але й пересуватись на візку на таку дистанцію теж проблематично. Тоді чоловік поставив собі за мету заробити грошей на власний автомобіль — і через 1,5 роки його придбав. Вже потім було вирішено переобладнати машину під власні потреби і зробити ручне керування. «Я глянув ціни на таке ручне керування в інтернеті і це було дуже дорого. Потім вирішив, що нічого складного там насправді немає, бо ж я постійно працюю з металом і всі інструменти маю у майстерні. Отже, сам зробив і все вийшло!», — радіє Барбанов.
На питання, чи взагалі складно водити такий автомобіль, каже, що не зовсім. Головне тут — автоматична коробка передач і двоє педалей: або газ, або тормоз. Найскладніше — вже звикнути до того, що не всі водії на 100% дотримуються правил дорожнього руху і дуже багато таких, які нехтують правилами. Тому на дорозі треба реагувати досить швидко і одразу зрозуміти, що робити в тій чи іншій ситуації. «З часом, це вже входить у звичку. Як людина керує автомобілем ногами і нажимає на педалі, те саме я роблю рукою. Коли вже їдеш, то не задумуєшся, що конкретно треба натискати, все стає звичкою. Минулого року я навіть проїхав за кермом близько 900 км на море в Одесу і все було нормально», — розповідає Максим.
Про (не)доступність громадського простору та транспорту
З 2015 року він живе у Львові і постійно помічає дуже багато змін у доступності громадського простору для людей з інвалідністю. Теж саме і в рідному місті Сторожинець Чернівецької області. Просто за нинішніми будівельними нормами, нагадує чоловік, будівлі, які здаються в експлуатацію, мають відповідати нормам доступності — і це однозначно позитивна річ. Хоча й не все ідеально, багато громадських місць вже стали повністю доступними для людей з інвалідністю, в т.ч. були облаштовані спеціальними пониженнями на пішохідному переході та зупинками, та й самих «низьких» автобусів стало більше.
Що ж до самого транспорту, то тут є нюанси. До придбання і переобладнання власного авто він постійно їздив на роботу або своїм ходом, або громадським транспортом і, каже, найбільше проблем виникало не в побутовій незручності, а в людському факторі. На жаль, це стосується і некоректної поведінки водіїв автобусів. Дуже багато водіїв просто не під’їжджали близько до бордюру, щоб було зручно заїхати всередину, треба було постійно просити їх це зробити. У деяких випадках не працювали відкидні пандуси, деякі водії ж просто не хотіли робити так, щоб вони працювали.
Особливо в години, коли люди їдуть на роботу, або повертаються з роботи, це буває складно, розповідає Максим: «Коли розумієш, що на зупинці один ти сидиш у кріслі, а біля тебе понад 20-30 людей на ногах, вони просто йдуть повз тебе як тільки автобус зупиняється і переступають через тебе. Хоча й у кожному “низькопідлоговому” автобусі є спеціально зарезервоване місце для людини з інвалідністю. Але пасажири цього не бачать і швиденько заповнюють салон. І ніхто не вийде назад, щоб тобі заїхати, доводиться чекати другий чи навіть третій автобус. Було й таке, що чекаєш нового “низького” трамвая/автобуса по годині часу аж поки він не приїде, бо їх досить небагато на громадських маршрутах».
Про ставлення до людей з інвалідністю та зайву допомогу
Причиною такої поведінки водіїв, мабуть, є й те, що частина українців ще не зовсім розуміють, що з інвалідністю життя не закінчується, вважає Барбанов. До прикладу, у людей старшого віку зовсім інший менталітет і вони не розуміють багатьох речей із цим пов’язаних. Бували у його житті моменти, коли дорогою на роботу якась літня жінка сказала «а чого ти вдома не сидиш? ти інвалід, сиди вдома». Потім йому доводилося пояснювати, чому вона неправа. Уже молодь, за його спостереженнями, має більше розуміння, що інвалідність — не кінець, а, можна сказати, тільки початок нового життя. «Просто молодь більше розуміє, що людина на візку може багато чого зробити, все залежить від характеру травми та того, які в людини можливості. Вони сприймають це ліпше, багато запитують, чи потрібно допомогти», — розповідає пан Барбанов. Якось, каже, у нього перегоріла лампочка у автомобільній фарі і довелося заїхати на територію торгового центру, щоб її поміняти. Десь за півгодини роботи, мабуть, більше 20-30 людей запитали, чи треба якась допомога. «Чесно, це добре, що людина хоче допомогти і питає про те», — вважає чоловік.
Правда, згадує, бувають такі люди, що не питають, чи потрібна допомога, а одразу ж починають допомагати. Якось він їхав на візку по своїх справах, а хтось підбіг ззаду і активно хотів допомогти їхати далі, а бувало й таке, що підбігала людина і підштовхувала настільки різко, що він у візку просто перевалювався назад. Але щоб допомогти людині, її спочатку треба запитати, чи щось потрібно та що саме потрібно, наголошує Барбанов.
«Бувало таке, що стою на зупинці, хочу сісти в автобус і запитую людей, чи можуть вони мені допомогти. І вони одразу хапають мій візок за колеса і тягнуть, а колеса прокручуються, візок нахиляється і так запросто можна перевернутися. Тоді одразу доводилося зупиняти свого помічника, навіть бувало мусив вдарити таких людей по руках, щоб зупинилися і не поспішали (по-іншому просто не діяло) і пояснювати, як треба зробити правильно»,— ділиться досвідом чоловік. Отже, його порада проста і, здавалося б універсальна: спочатку запитати, чи потрібна допомога, а потім уточнити, як допомогти правильно. Тоді і все складеться вдало, і бонус у карму буде зароблено, жартує Максим.
Про важливість сприйняття себе нового
Універсальної ж поради про те, як підтримати людину, яка нещодавно отримала травму та тепер житиме з інвалідністю, немає, вважає чоловік. Все залежить від того, як вона це сприймає: у когось є агресія, у когось — розпач, але є також розуміння того, що потрібно думати, як це вирішувати і що буде далі.
У Барбанова особисто все зафіксувалося на момент, а потім було багато думок, як жити далі. Але легкий характер і вміння швидко адаптуватися до нових умов допомогли, тож депресії у звичному її розумінні не було. «Звичайно, була легка хандра, “що чогось я більше робити не зможу», «я не можу бігати» і тому подібне. Але з часом я познайомився з хорошими людьми, які запрошували мене на різні спортивні змагання, в кафе чи навіть на виїзд з друзями на природу — і це все дуже допомогло в процесі адаптації. Коли ти бачиш, як люди на візках весело відпочивають, все це дуже мотивує. І ти розумієш, що все може бути гарно», — з позитивним настроєм підсумовує Максим. І хіба хтось може з цим не погодитися?