Звичне життя Романа Губача змінило миттєве падіння з багатоповерхівки: через травму він отримав інвалідність і змушений був пересісти на колісне крісло. Але це не завадило йому зберегти бажання рухатися вперед та повноцінно жити. Адаптуватися до нових умов йому допомагали рідні та друзі, а також вміння зберегти позитивний настрій в серці, не дивлячись на фізичні перешкоди тіла.
Найскладніше, жартує, було звикати до сидячої за комп’ютером після фізичної роботи на будівництві, але вдалося справитися і з цим викликом. Зараз пан Губач знає, як освоїти комп’ютерну грамоту і розуміється на всіх можливостях державного соціального забезпечення. «Все, що передбачено лікарем в індивідуальній програмі реабілітації, забезпечується. Десь бувають недофінансування, через що можна довго чекати отримання крісла тощо, але відмов не було».
Водночас, він вважає, що завжди можна знайти можливості і виїхати не тільки за межі власної квартири та міста. Три роки Роман їздив з палатками до Зарваниці, а згодом вирішив підкорити вищі вершини та піднятися на Говерлу, а згодом доїхати і до Парижу. І це його історія про те, чому фізичні можливості ніколи не стають перешкодами до можливостей духу і взагалі треба рухатися, бо рух — це життя.
Волею випадку
Понад 6 років тому Роман Губач впав із 6 поверху багатоповерхівки і це змінило його життя назавжди. Як так сталося, він не пам’ятає. Пам’ять просто не зберегла цього спогаду, каже молодий чоловік. Жив він тоді (і неофіційно працював) у Харкові, де навчалася тодішня дівчина. «Поламав три хребці, отримав черепно-мозкову травму, перелом ноги, ребра. Слава богу, внутрішні органи не пошкодилися, зараз з тим не маю проблем», — розповідає Роман. Всі подальші спогади вже прямо стосуються лікування після падіння: кілька місяців у місцевій, харківській, лікарні, операція і повернення зусиллями матері додому у рідну Коломию на Франківщині.
Правда, період адаптації до пересування в інвалідному візку, каже Роман, минув просто: «Здається, якось дуже швидко це прийняв. [У мене] не було такого як трапляється, що люди місяцями не виходять з будинку, соромляться і комплексують через те, що [пересуваються] на візку». У перші ж дні, як тільки була змога, розповідає пан Губач, він захотів сісти у крісло та виїхати на вулицю. Насправді від моменту падіння — у вересні — до можливості вийти на вулицю — у березні — пройшло понад півроку адаптації та лікування супутніх хвороб, розповідає чоловік, з теплотою у голосі додає: «Ще морози були і сніжок йшов, пам’ятаю, як перший раз виїхав».
Бувати надворі хотілося щодня, але не завжди була можливість комусь допомогти. «І друзі, і брат по можливості приходили і залишалися в моменти депресії біля мене. Було трохи важко, але потім знайшов роботу — і почав працювати. Кожен день спілкування, колектив дуже хороший і навіть той же [постійний] рух дуже допомагають. Ти знаєш, що треба зранку встати, зібратися і поїхати [працювати] на тих 4 годин. Але воно є робота».
Можливість бути активним та корисним іншим
Влітку вже буде чотири роки як Роман працює у Коломиї оператором соціального таксі, яке перевозить людей з інвалідністю. Графік звичний: п’ять днів на тиждень, робота «на півставки» із графіком з 8-ї ранку до обіду. Є три категорії людей, які можуть скористатися послугами такого соціального таксі, розповідає чоловік. Найперше, це ті, які користуються колясними кріслами; ті, які хворіють на ниркову недостатність і їм потрібно через день на процедури діалізу, і пацієнти з онкозахворюваннями.
«Робота досить проста: приймаю дзвінок про поїздку, записую, куди саме виклик, складаю відомості. Зазвичай, про таку поїздку треба попереджати за один-два дні наперед, що “планується їхати”. Возимо ми тільки в державні установи: лікарня, суд, ЦНАП, вокзал, автостанція. Буває таке, що люди дзвонять “мені потрібно на 8 годину поїхати у поліклініку”. Одразу питаю, скільки будете там (1 год, 1,5 год, 2 год), щоб ми планувати забрати людину назад. Тут є нюанс, що люди мусять чітко знати свій час, бо буває, що на день маємо 10-15 замовлень. Мені треба все розпланувати по годинах, щоб не було накладок. Хтось запізниться, а інша людина буде стояти, чекати під дощем, мерзнути», — ділиться нюансами своєї роботи чоловік.
З своїм роботодавцем, каже, він познайомився зовсім випадково, коли приходив у соціальну службу з якось власного питання, про що вже й не пам’ятає. Тоді ще не було ні самого соціального таксі (але планувалися його запустити), ні пандусу, щоб мені заїхати на візку всередину. «Тоді до мене на вулицю вийшли працівники і підійшла теж молода дівчина з питаннями, чи я уже десь працюю і чи хотілося б працювати. Звісно, кажу, якщо є можливість, то чому б і ні. Ми обмінялися телефонами і десь приблизно за два тижні вона (мій теперішні директор, виходить, хоча тоді цього не знав) дзвонить з пропозицією роботи оператором у соціальному таксі. Ми порозумілися, але була проблема: в тодішній будівлі не було пандуса і можливості заїхати в середину. Моя керівниця тоді сказала, що таксі буде запускатися аж через два тижні і за цей час вона встигне і зробити пандус, і познімати пороги, де потрібно, щоб я міг пересуватися», — згадує Роман. Крім того, в приміщенні під його потреби також одразу пристосували туалет, а через півроку й зробили ремонт в другій частині адміністративної будівлі і організували просторіші умови. «Ось так чисто випадково приїхав і знайшов собі роботу», — додає чоловік.
Про складність адаптації до роботи «з комп’ютером»
До роботи оператором соціального таксі Роман працював на будівництві і чесно зізнається, що спочатку було трохи складно. Раніше він фактично ніколи не працював з комп’ютером взагалі і не розумів, як це взагалі організовувано. Робота ж оператора соціального таксі має частину і комп’ютерної роботи: усі ці виїзди, кількість людей, яких обслужили треба вносити в спеціальну базу в комп’ютері, а потім робити звіти. Наче нічого складно, зізнається чоловік: прописується ім’я, прізвище, по батькові людини, адреса проживання, час виїзду, час замовлення, коли і куди і коли виїхала. Спочатку на папері, потім з паперу варто це дублювати в базу.
«В перші рази це для мене було трохи складно. Я багато помилявся і в кабінет приходила бухгалтерка, сварилася і виправляла мене. Паперову, комп’ютерну роботу раніше я ніколи не робив, а тут потрібно сидіти і працювати за комп’ютером. Були трохи помилки з тим, як писати на клавіатурі. Ну не працював я ніколи з цим! Трохи не для мене заняття було, але пройшов час, вже звик і зараз немає жодних проблем», — з твердістю в голосі каже Роман.
Міська ініціатива доступності та проблеми з пандусами
Зазвичай взимку на роботу його забирає машина соціального таксі, влітку, якщо сухо — можна і діставатися самому, якщо самостійно їхати по прямій дорозі, ніяких поворотів. На питання, наскільки Коломия взагалі пристосована для людини на візку пан Губач спочатку сміється, а потім розповідає, що на рівні міста є важлива ініціатива — Комітет з доступності при міській раді — і він уже два роки входить до складу цього комітету. До ініціативи також залучені багато людей від різних структур: поліції, дорожньої та комунальної служб, є також працівники банківської сфери, будівельники та ін. Одна з основним проблем, якою власне займається Комітет, стосується тих же пандусів: їх часто роблять просто «для галочки». «Такий кут нахилу роблять, що туди здорова людина ногами не вийде, не те що колесами виїхати. Багато уже де їздив по містах України і на це не звертають увагу. Комітет досить часто збирається і подає прохання, що треба це поміняти, і є відповідні закони, але зараз на це мало хто реагує, щоби дійсно щось зробити. Ми з цим боремся, хоча поки й майже безрезультатно, але надія є. Нещодавно змінився голова міста. Можливо, нові люди в міській владі будуть більше схильні до того, щоб допомагати, але всі кажуть про недостачу коштів. Трошки з цим важко», — наголошує на проблемі Роман.
Підйом на Говерлу в кріслі, але з позитивом
Не дивлячись на те, що він пересувається в кріслі, чоловік досить соціально активний і всім радить бути такими ж. На його Facebook-сторінці можна побачити багато гарних фото в різних локаціях: і в горах, і на морі, і на футбольному стадіоні.
В горах, каже, був один раз — піднімався на Говерлу на візку, точніше мене везли, три роки назад. Їздив він в гори з друзями, багато з яких зараз працюють рятувальниками на карпатській горі Піп Іван. Вони і зібрали команду та організовували саму поїздку. Це був спеціалізоване крісло на одному колесі, щоб піднімати людей з інвалідністю в гори. У Львові є профільна організація, як надає такі можливості, в тому числі є люди, які готові допомогти і з візком, і з самою організацією поїздки.
Тоді підйом, розповідає, кілька разів переносився через погодні умови і, коли Роман таки дістався з командою на гору, 1 жовтня починалися перші приморозки. «Наскільки мені відомо, я був другою людиною з інвалідністю в Україні, хто піднявся на Говерлу. Після того багато хто питався “де ти взяв той візок?”, “а як це зробити?”, а вже пояснював і давав контакти», — згадує чоловік.
Гори тоді, каже, буде сподобалися: видимість у горах дуже класна. Єдиним мінусом був хіба холод через постійне сидіння в кріслі, а так все сподобалося. В планах Романа з друзями ще одна поїздка вже на гору Піп Іван з ночівлею і візит у місцеву обсерваторію. Реалізація цієї ідеї, на жаль, теж кілька разів переносилася через його здоров’я, але, сподівається, це теж скоро здійсниться.
Дорогою в Європу «на колесах»
Але підйомом на Говерлу подорожі чоловіка не завершилися. Позаминулого року друзі дитинства зробили на День ангела Роману подарунок — оплатили автомобільну подорож у Париж. Тривала поїздка тоді тиждень, дорогою заїжджали і в Бельгію, і в Люксембург, Чехію, Німеччину, Угорщину. У столицю Франції він з компанією тоді потрапили якраз у час, коли якраз тривали протести «жовтих жилетів». У місті не працював жодний громадський транспорт (ні метро, ні тролейбуси), було багато авто на дорогах, всюди затори і дуже важко було кудись добратися. Доїхали вони тоді до Ейфелевої вежі десь за 5 годин по місту, Роман навіть встиг в машині виспатися. Були ще проблеми із парковкою, а обід в центрі міста коштував як його місячна зарплата.
Але у плані організації публічного простору, розповідає пан Губач, — це можливість відчути себе зовсім іншою людиною. «Там не було ніяких проблем з пересуванням: всюди зручні пандуси, все зроблено за нормами. Не знаю, може, на окраїнах міста воно й не так гарно виглядає, але, в цілому, мені сподобалося», — розповідає чоловік.
Буди соціально активними — універсальна порада для всіх
Життя — це рух, а рух — це життя, це така навіть відповідальність за себе, каже Роман. До того як почати працювати у нього були суттєві проблеми з графіком: прокидатися о 13-14.00 дня, а потім до 2.00-3.00 ночі дивитися кіно чи грати ігри на телефоні — не кращий варіант. З зайнятістю у нього все змінилося: в 7-й уже дзвонить будильник, далі — треба підготуватися до активного дня і вже сама робота.
Найголовніше, наголошує чоловік, це ніколи не здаватися, не падати в депресію, що «все погано», бо жити на візку таки можна. «На візку можна все. По сходах стрибати хіба що важко, але поїхати кудись можна. Звісно, завжди є проблеми, бо не всюди доступний простір. Наприклад, завжди важко знайти доступний туалет. Але при бажанні все можна зробити, головне не падати духом/в депресію, не розказувати, що “пожалійте, бо мені так важко жити”. А з роботою ще якась копійка падає», — мотивує Роман і на своєму прикладі доводить, що так воно і є.
Публікацію виготовлено у межах проєкту «Інклюзивні робочі місця», що реалізує ГО «Чернівецьке об’єднання «Захист» у межах проєкту ПРООН «Громадянське суспільство задля розвитку демократії та прав людини в Україні», що реалізовується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Данії та підтримки IM Swedish Development Partner.