Наталія Мітяєва досліджує людські голоси та людське мовлення. Вже багато років вона є фахівцем експертної служби МВС. Крім значного досвіду роботи, за її плечима також і активна громадська позиція. За останній час Наталя займалася справами благодійного фонду для людей з інвалідністю, стала співзасновницею громадського ресторану Urban Space 500 та взяла участь у підготовці інклюзивного видання «Зовсім не страшна книга» (2020). Для жінки надзвичайно важливо бути соціально активною, попри те, що пересувається вона на інвалідному візку.
Минуло 12 років, як її стиль життя змінила травма, після чого був тривалий період адаптації до нових умов. Водночас, це не похитнуло її життєвої позиції, що кожній людині потрібно бути соціально активною. «Все, що можу робити, я повинна сама це робити і багато чого сама досягати», — підкреслює Наталія. І це її історія про те, як поєднати шалений запал у професії, і в житті в один життєвий девіз: робити добре все те, що вмієш, і щиро ділитися цим з іншими.
Робота «досліджувати голоси»
Ось уже багато років Наталія Мітяєва працює експерткою у Науково-дослідному експертно-криміналістичному центрі Міністерства внутрішніх справ України (далі за текстом — Центру — прим.авт.). І у своїй щоденній роботі постійно досліджує звуко- та відеозаписи. Така експертиза потрібна для ефективного дослідження матеріалів, зокрема кримінальних справ, і власне, їхнього результативного розслідування.
«Оскільки маю філологічну освіту, безпосередньо займаюся дослідженням усного мовлення лінгвістичними та іншими методами», — пояснює Наталія. На запитання, як це виглядає на практиці у форматі звичайного робочого завдання, вона наводить такий приклад: «Маємо запис, наприклад, телефонної розмови, де розмовляють дві особи. Також є зразок голосу та мовлення конкретної людини. Завдання експерта — встановити, чи ця людина, усне мовлення якої і є на порівняльному зразку, бере участь у цій телефонній розмові».
Для цього, наголошує фахівчиня, треба зробити купу роботи: крім ідентифікаційних завдань стосовно встановлення особи за її голосом і мовленням, експерт-фоноскопіст виконує ряд інших досліджень: про наявність ознак монтажу, ідентифікацію звукозаписувального пристрою за фонограмою тощо. За допомогою лінгвістичних, інструментальних та інших методів ми, експерти, і встановлюємо особу за її голосом і мовленням, каже пані Мітяєва та додає: «Це цікава робота, таких спеціалістів в Україні мало».
Вибір «бути зайнятою» і «бути прикладом для сина»
Здавалося б, робота Наталії — звичайна повна зайнятість з 8-годинним робочим днем та постійний «офісним» графіком. Єдине, що коридорами будівлі Центру вона пересувається на інвалідному візку. Фактично її життя та роботу в експертному центрі МВС «до» та «після» розділила травма спинного мозку, яку жінка отримала внаслідок ДТП. «Я працювала в МВС — саме в експертній службі — до травми. Потім звільнилася за станом здоров’я. Увесь цей час офіційно не працювала (підробляла літредагуванням, репетиторством віддалено), а через 9 років поновилася на колишній роботі», — розповідає свою історію спеціалістка.
Вочевидь, такий вибір виглядає достатньо виваженим. На запитання, чому їй важливо працювати, Наталія має одразу дві відповіді. Найперше, це можливість бути корисною для інших. «Я розуміла, що саме у своїй професії й надалі можу реалізовуватися, тому вирішила поновитися на роботі. Знала ж, що така робота вимагає саме розумової праці. А травма моя вплинула лиш на те, що не можу ходити, а мої розумові здібності залишилися в нормі. У цьому плані в мене нічого не пошкоджено. Все, із чим працювала раніше, знаю, все пам’ятаю і все вмію робити. І мене знають як спеціаліста у цьому професійному напрямку. З цим аргументами я й прийшла поновлюватися на роботу — і мене прийняли, хоча вже зовсім інші люди були в керівництві…», — відверто зізнається фахівциня.
По-друге, для неї як матері найважливішим фактором була та є можливість стати прикладом активності і для власного сина. «Я маю дати йому розуміння, що кожна людина повинна прагнути незалежності в житті. І незалежно від того, чи є в мене інвалідність, чи щось можу чи ні, я не повинна постійно чекати якоїсь [сторонньої] підтримки і щоб всі навколо ходили і помагали», — емоційно аргументує Наталя і в її голосі відчувається повна рішучість втілювати свої слова у дії. У будь-якому разі я повинна працювати і бути мамою, бути громадянкою і ділитися з іншими тим, що я вмію і знаю, ще раз наголошує пані Мітяєва.
Про незручності та відкритість роботодавців до працівників з інвалідністю
Всі незручності для Наталії, каже жінка, є дуже побутовими: не всюди є пандуси, не всюди дорога є рівною. Проблеми «дістатися на роботу», на щастя, немає. Щоранку на роботу підвозить чоловік на власному авто. «На роботі все більш-менш доступно, немає проблем [з цим]: майже всюди широкі двері, ліфт, у який можу на колясці заїхати, а ще окремий кабінет, робочий стіл та все те, що потрібно будь-якому іншому фахівцю з певного напрямку. Звичайно, завжди є певні нюанси, які [в ідеальному світі] мали б бути ідеальними. Найперше, звісно ж хотілося б, щоб наявність інвалідності не відлякувала роботодавців, щоб зважали на твої компетенції, а не на фізичний стан, який ніяк не впливає на якість роботи. Вважаю, що мені пощастило: люди відважилась мене взяти і не боялися всіх цих розмов, що буду постійно хворіти, що працівник із явними ознаками інвалідності — проблема», — знову ж таки наголошує спеціалістка.
Про підтримку та соціальну активність як норму життя
Але так було не завжди. Період адаптації до нових умов життя після травми зайняв у Наталії багато років. Перші п’ять років вона займалася реабілітацією для повного відновлення: змушувала себе вірити в те, що ходитиме, як колись, і все буде, як це було до аварії. «Це був складний період усвідомлення всього, що відбувається з тобою, період прийняття себе й того, що є саме зараз, період переоцінки власних цінностей», — згадує пані Мітяєва.
За весь цей час для неї дуже важливою була підтримка, яку можна було б отримати з боку багатьох людей — близьких і просто знайомих, так і можливість самій власним прикладом та вчинками допомогти іншим. Так, в міру можливого, Наталія постійно продовжувала бути соціальною активною — долучилася до роботи благодійного фонду АІК (фонд, який втілює ідеї інклюзії в українському суспільстві, за допомогою ІТ-технологій, представляє інтереси людей з інвалідністю в Україні та на міжнародному рівні — прим. авт.), стала співзасновницею громадського ресторану Urban Space 500 та взяла участь у проекті про життя та смерть під назвою «Зовсім не страшна книга».
До слова, на сьогодні Наталя є віце-президентом благодійного фонду АІК. Проте, каже, на жаль, останні кілька років активно не займається його справами через те, що зараз працює на повну зайнятість: «Робота в мене забирає багато часу і я трішки відійшла від активностей, хоча формально ще є учасницею цього фонду. І сам фонд, і його президент Юлія Ресенчук мені дуже допомогли, я б сказала, “стати на ноги” після травми, вийти з цього періоду “після реабілітації” і повернутися до життя».
Історії участі у проектах Urban Space 500 та підготовки тексту «Зовсім не страшна книга» для жінки теж достатньо персональні. Участь у співфінансуванні Urban Space 500 була важливою соціальним спрямуванням та інклюзивністю ще з часів роботи проекту тільки в Івано-Франківську. Ідейні натхненники такого формату дійсно розуміють, які значення має у собі слово «рівність» і потребу включення всіх людей в суспільне життя, переконала Наталія: «Я хотіла, щоб такий громадський ресторан був у Києві і стати причетною до його створення, тому стала його співзасновницею. Крім того, Urban Space 500 дав мені дуже багато нових знайомств, можливостей участі в інших проектах, що є важливим для мене. Там дуже круті люди! Напевно, всі співзасновники, хоча не всіх знаю особисто, — ті класні люди, які роблять цей світ ліпшим».
Про участь у проєкті «Зовсім не страшна книга»
Цінним для Наталії стало й те, що вона мала змогу бути хоч трохи причетною до проєкту «Зовсім не страшна книга про життя, смерть і все, що поміж ними» Анастасії Леухіної: «Це книга про любов до людини, про людяність, про те, що часто в нас замовчують, чого бояться, але ці речі постійно є в нашому житті й про це треба говорити, це треба проживати — про хворобу, про життя з хворобою/травмою, про смерть… У книжці можна знайти відповіді на різні питання, які виникають, наприклад, коли когось із ваших близьких спіткала невиліковна хвороба: куди бігти? де шукати підтримки? як себе поводити з хворим? лікуватися до останнього чи жити? чи можна радіти життю, коли ти хворий невиліковно? як говорити з дітьми про смерть?.. Моя участь у цьому проекті полягала в перекладі кількох історій, які є в книжці, та підготовці розділу про релігію, віру та пошук сенсів, зокрема яка роль тут медичного капелана й чому вона об’ємніша, ніж ми звикли думати».
Переконана, що така «Зовсім не страшна книга» повинна бути в кожній родині, вважає жінка: «Якщо ви знаєте родину, яка зараз переживає хворобу близької людини, замовте для них “Зовсім не страшну книгу”. Скажіть “тримай” замість “тримайся”».
Як говорити про інвалідність з людиною, яка має інвалідність?
Найперша порада, яку дає Наталія, — не вживати на адресу людини з інвалідністю тих слів, які їй зараз не хотілося б чути. До прикладу, у вже згаданій «Зовсім не страшній книзі» йдеться про слова підтримки, але, як каже з власного досвіду, вони насправді можуть тільки додатково ранити. Отже, як підтримати людину, що перебуває в непростих обставинах, пов’язаних з її власним здоров’ям, і не засмутити її?
Поради пані Наталії Мітяєвої досить прості і доречні. Звісно ж, тут ми говоримо про ті ситуації, що начебто ми і хочемо підтримати людину, але не знаємо, що казати. «Наприклад, не треба цього казати “ти сильний/-а”, бо це не допомагає і зовсім не справляє враження, що переймаєшся. “Тримайся” — так немає за що триматися! Ліпше сказати “Я не знаю, що тобі сказати” або “Я хочу тобі допомогти, підкажи, чим можу допомогти?”». У подібній ситуації людина бачить, що не одна в цьому світі, вважає жінка і додає: «Не кажу, що це применшує якийсь біль, чи применшує якісь нелегкі та незручні моменти, але все одно допомагає переживати такі кризові моменти».
Про інклюзивність та стереотипи щодо людей з інвалідністю
Персонально для Наталії поняття інклюзивності уособлює у собі кілька факторів. Найперше, йдеться про залучення людей з різними [фізичними та ментальними можливостями] в будь-яку сферу життя та сприйняття їх такими, які вони є. Не слід також забувати і про створення таких умов, у яких було б зручно і комфортно жити всім людям. Тобто мова не тільки про побутові умови, а й стандартні стандарти культурного, духовного та освітнього характеру.
Але, на жаль, в нашому суспільстві ще достатньо стереотипів щодо людей з інвалідністю. Такі люди сприймаються, перш за все, як хворі та такі, що потребують постійного догляду. Мовляв, це людина-проблема, краще щоб її не було ніж створити певні умови, щоб було зручно тій людині з інвалідності. Але коли будуть створені належні стандарти архітектурної доступності. Це не якісь надскладні речі, нікого це не буде напружувати, переконана Наталія Мітяєва: «Людині з інвалідністю в такій ситуації буде просто зручно. Вона так само вільно почуватиметься як і людина без інвалідності, а людині без інвалідності це взагалі ні з якого боку не зашкодить».
Прикро, бо ще сьогодні часто людину з інвалідністю сприймають як людину-пацієнта або як людину, через яку одні проблеми довкола, зізнається жінка. Мовляв, то їй ліфт потрібен широкий, зі звуковим супроводом та інше, то спеціальна туалетна кімната чи спеціальні технічні засоби. «Жаль, що зазвичай у людині з інвалідністю найперше бачать її інвалідність, а не особистість…», — ділиться проблемою Наталія.
Втім, вона нагадує, що тут є й інша сторона медалі: в суспільстві маємо частину людей з інвалідністю, які все-таки живуть за рахунок пільг і сторонньої допомоги і «вимагають» якогось особливого ставлення до себе. «Мовляв, їм мають щось давати і, відповідно, інші люди сприймають це так. Начебто можна дати цій людині якусь подачку і вона буде задоволена. І більше їй не потрібно», — відзначає основу цієї проблеми фахівчиня.
Чому варто бути соціально-активним краще?
Тут пані Наталія Мітяєва нагадує просту істину: кожній людині необхідно відчувати, що вона комусь потрібна. При цьому, за її словами тут слід згадати, у чому полягає сенс життя людини і одразу ж уточнює, що має на увазі: «Це користуватися тим, що тобі дають, і робити те, що ти вмієш робити — ділитися з іншими. А тільки брати щось від когось [і нічого не давати взамін] — власне, це і є неповноцінність. Якщо людина має інвалідність (зараз не кажу про людей із дуже складними формами інвалідності), все одно вони багато чого вміють робити. Щоб відчувати свою повноцінність, усі люди повинні бути зайняті добрими, корисними справами і тішити інших, а не тільки “брати” від когось. Для цього і треба бути соціально-активним».
Публікацію виготовлено у межах проєкту «Інклюзивні робочі місця», що реалізує ГО «Чернівецьке об’єднання «Захист» у межах проєкту ПРООН «Громадянське суспільство задля розвитку демократії та прав людини в Україні», що реалізовується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Данії та підтримки IM Swedish Development Partner.