Публікації

Значення сім’ї для людей з інвалідністю: як зустріти партнера і як не втратити. Частина 1

Особисте життя в кожного складається по-різному: комусь відразу щастить знайти свою половинку, хтось іще в пошуках. І часто це зовсім не залежить від обставин, у тому числі й стану здоров’я.

Те, що можна бути щасливими у будь-якій ситуації, доводять історії кохання трьох сімейних пар на інвалідних візках.

«Не треба боятися, варто спробувати»

Оксана та Ігор Данчули товаришували протягом десяти років перш ніж вирішили одружитися.

Оксана родом із Запорізької області, Ігор – із Кіцманщини на Буковині. Обидвоє ще у дитячому віці впали з висоти і травмували хребет. Познайомилися, коли Оксані було 17, а Ігорю – 19 років. Місцем знайомства став санаторій у Криму, де вони відпочивали та лікувалися. Молодих людей познайомили родичі. Та спочатку Оксана й Ігор просто товаришували. Їм було весело проводити час разом, вони симпатизували одне одному, та не більше.

Коли роз’їхалися по домівках, почали листуватися. Тоді, у 1996 році, ще не було Інтернету, соціальних мереж, мобільних телефонів, що ускладнювало спілкування. А якось переписка і зовсім обірвалася через те, що Ігор загубив адресу Оксани. І лише випадково, наводячи лад у шухляді, натрапив на лист із конвертом та заповітною адресою. Відразу написав і відтоді між ними вже не втрачався зв’язок. На щастя, вже з’явилися мобільні телефони, тож комунікувати стало простіше та швидше.

-Коли ми втратили зв’язок, я подумала, що Ігор не хоче зі мною спілкуватися, і теж не писала йому. Я ж горда дівчина, не буду писати першою, — згадує пані Оксана. — Але думала про нього, та й рідні питали – «де там твій Ігорьок»? А потім, коли спілкування відновилося, він приїхав до мене на день народження і зробив мені пропозицію. Весілля відбулося у 2006 році. Подруги дивувалися. Вони вели активний спосіб життя, відвідували бари, дискотеки. Усі гарні, розумні. А я раніше від них стала заміжньою. «Отак, — сміялися вони, — сиділа вдома, а першою з нас усіх вийшла заміж».

Усім, хто ще не знайшов свого щастя, Оксана Данчул радить не боятися.

-Багато людей навіть коли знаходять свою долю, бояться. У мене також таке було, зізнається жінка. — Коли чоловік зробив пропозицію, я погодилася, але потім мене опанував якийсь страх. Думала, як ми будемо жити, чи впораюсь … Виникли якісь комплекси. Мабуть, у всіх людей, навіть здорових, бувають сумніви. А у маломобільних ще ж свої нюанси, проблеми. Та все ж пізніше я зрозуміла – не варто боятися. Треба спробувати. Не спробуєте – так не дізнаєтеся, правильний вибір ви зробили чи ні…

«Використовуйте будь-яку можливість»

Вижниччанка Олена Бабешко – мати двох діток та дружина люблячого чоловіка, з яким прожила 25 років разом. Вісім років тому жінка впала вдома зі сходів і зламала хребет. На той момент її донечці було 15 років, а синочкові один рік і три місяці…

— Коли життя стрімко ламається, стає дуже страшно і ти не знаєш, як будеш жити далі. Вісім років мені знадобилося, щоби звикнути до свого теперішнього стану, полюбити себе такою, якою є зараз, — каже пані Олена. — Але я не мала часу особливо замислюватися над усім цим, бо в мене був маленький син. Після травми я могла лише повзати. Син тоді ще не вмів ходити, тож ми разом із ним повзали будинком. Я соромилася виходити на вулицю. Не була ні на святі останнього дзвоника, ні на випускному своєї доньки. Також не прийшла на жодне свято сина у дитсадку. Ніде не бувала, крім лікарень.

— Перша причина, чому уникала публічних виходів, — це архітектурна недоступність, — пояснює жінка. — Це у нас ще досі велика проблема. Група мого сина була на другому поверсі, актовий зал також, мене треба було носити сходами, а я соромилася цього. А ще, оскільки моя травма пов’язана з падінням з висоти, я досі дуже боюся, коли мене піднімають на візку.

Та й суспільство не надто підтримує людей з інвалідністю. Дивляться скоса, мовляв, чого ти йдеш, сиди вдома, ми тобі фото покажемо. Моя громадська активність почалася спонтанно завдяки синові. Він тоді пішов до першого класу. На святі Першого Дзвоника з’ясувалося, що пандус у школі – це дві рейки, припасовані до сходів. Колеса мого візка не підходили до цих рейок, у вхідні двері візок не вміщався.  Після свята усі діти та батьки позаходили до класів. А я залишилася сама на шкільному подвір’ї. І так мені стало образливо, просто душа кричала. Я себе відчула наче поза межами суспільства. Тоді написала звернення до різних установ. Що всі батьки як батьки, а я навіть на Перше вересня до сина не можу потрапити. На звернення відгукнулися і депутати, і громадські активісти, навіть з Києва писали, підтримували. Після цього я зрозуміла — якщо мовчки сидітимеш вдома, ніхто не потурбується про твій комфорт.

Від свого чоловіка та дітей Олена Бабешко завжди має підтримку та допомогу.

«Досі люди питають, чи маю я дітей, чоловіка, і дивуються, що він мене не покинув. У відповідь я також дивуюся – чому би він мав мене покинути? Я йому двох дітей народила, ми 25 років разом, пройшли вже багато життєвого шляху і всяке пережили… То з якої причини він мав би мене залишати? Так сталося, що перші дні після травми не було кому за мною доглядати. То чоловік тиждень цілодобово сидів зі мною у лікарні, доглядав, як за дитиною. А це дуже важко. Знаєте, зараз часто кидають навіть здорових, гарних, освічених жінок… Усе залежить від людини. Дякувати Богу, мені пощастило з чоловіком.

І донька мене дуже підтримує, — провадить пані Олена. — Коли я сиділа вдома, вона мені казала: «Досить уже сидіти, давай виходь в люди!» А коли мені дали путівку до Криму, я хвилювалася, як сама поїду так далеко на 40 днів. Донька підбадьорювала: «Мамо, ти впораєшся, їдь!»

Олена Бабешко стверджує: після травми почала більше цінувати радісні моменти життя та близьких людей.  

«Біда вчить радіти життю, цінувати кожну подорож, можливість, мить, яку можеш провести разом із друзями, дітьми…Коли людина має змогу в будь-який момент встати і піти чи в похід, чи в парк із дитиною, вона часто це відкладає. Мовляв, іншим разом, сьогодні погода не така, полежати хочеться… А треба використовувати кожну можливість. Бо не знаєш, коли буде наступний раз. Особливо треба цінувати тих людей, які підтримують тебе. Коли з тобою трапляється біда, відразу бачиш, хто є хто.  Після травми у мене з’явилося дуже багато нових друзів, але й чимало старих знайомих пропали з мого горизонту. Люди просто припиняють підтримувати стосунки, або не знають, як спілкуватися. Але у мене ж не свідомість зламалася, а хребет. А сама я така ж, як і колись…», — каже жінка.

«У випадку порушення прав людей з інвалідністю, Ви можете звернутися до Громадської організації «Чернівецьке об’єднання «Захист» листом за адресою: м. Чернівці а/с 1151, телефоном 0960165979 (Viber/WhatApp/Telegram), електронною поштою: cvzahyst@gmail.com, Іnstagram: zahystcv, Facebook: zahystcv.

Ця стаття є однією із 15 публікацій, які створені в рамках серії публікацій на тему захисту прав людей з інвалідністю «Розвиток інклюзивного суспільства у Чернівецькій області». Повний список і посилання на статті:

Чи доступна вища освіта людям з інвалідністю та людям з особливими освітніми потребами?

Що змінила інклюзивна освіта у школах?

БУТИ МАМОЮ ОСОБЛИВОЇ ДИТИНИ. ІНТЕРВ’Ю З ТЕТЯНОЮ Д’ЯЧЕНКО

«Знайшли заняття для душі» Спорт для людей з інвалідністю часто стає можливістю реалізувати себе. Частина 1

«Знайшли заняття для душі» Спорт для людей з інвалідністю часто стає можливістю реалізувати себе. Частина 2

Значення сім’ї для людей з інвалідністю: як зустріти партнера і як не втратити. Частина 1

Значення сім’ї для людей з інвалідністю: як зустріти партнера і як не втратити. Частина 2

Дитинство з інвалідністю в Чернівецькій області: З чим зіштовхуються батьки та їх особливі діти. Частина 1

Дитинство з інвалідністю в Чернівецькій області: З чим зіштовхуються батьки та їх особливі діти. Частина 2

Чи важко влаштуватися людям з інвалідністю на роботу і скільки таких людей у нас працює?

НЕДОСТУПНІ ЧЕРНІВЦІ. ІНТЕРВ’Ю З ЛЮБОВ’Ю СВІРІДЕНКО ПРО ПРОБЛЕМИ ЛЮДЕЙ З ІНВАЛІДНІСТЮ

БЕЗ ПАНДУСІВ, ЛІФТІВ ТА ОГЛЯДОВИХ КАБІНЕТІВ. ЧИ ДОСТУПНІ У ЧЕРНІВЦЯХ МЕДЗАКЛАДИ ДЛЯ ЛЮДЕЙ З ІНВАЛІДНІСТЮ

НАСКІЛЬКИ ДОСТУПНА ТРОТУАРНА МЕРЕЖА У ЧЕРНІВЦЯХ ДЛЯ ЛЮДЕЙ З ІНВАЛІДНІСТЮ. ФОТО

ЕКСТРЕМАЛЬНИЙ ВИД СПОРТУ. ЧИ ДОСТУПНІ У ЧЕРНІВЦЯХ ТРОЛЕЙБУСИ ДЛЯ ЛЮДЕЙ З ІНВАЛІДНІСТЮ

«НЕ ГРАЙСЯ З НЕЮ». ЯК У ЧЕРНІВЦЯХ СПРИЙМАЮТЬ ЛЮДЕЙ З ІНВАЛІДНІСТЮ. ФОТО

Ця стаття та серія публікацій створена в рамках реалізації проєкту «Захист прав людини у Чернівецькій області», який реалізує ГО «Чернівецьке об’єднання «Захист» за підтримки IM Swedish Development Partner.